112.ua

– Анно, у Ваших ефірах, в манері поведінки перед камерами відчувається свобода, легкість, відчуття, що Ви зовсім забуваєте про мільйони глядачів, які на Вас дивляться. Як домоглися цього? Довго звикали до камер?

Дякую, що помітили, правда – дуже приємно! Ніхто Вам не зізнається, а я скажу: ми, тележурналісти, як театральні актори, віддаємо себе на суд публіки і щиро радіємо доброму слову критиків.

Ну, а манера поведінки... знаєте, думаю, тут ось в чому справа. Ефір – це завжди мозкова робота зі структурування величезного масиву інформації в якийсь логічний ланцюг. Тому про камери не думаєш взагалі! Ну, просто зовсім не до цих думок в наших умовах.

– Щовечора Ви спілкуєтеся з політиками, розумієте – хто чого вартий. Чи є ті, кому симпатизуєте і вірите? Чи повинен журналіст це приховувати і наскільки реально приховати  такі почуття?

– На Сході завжди говорили: "Нема людей, є ідеї". Безумовно, іноді говориш з тими, хто є носієм дуже близької і зрозумілої  тобі ідеї. І це нормально. Щодо питання – чи вірю я комусь, знаєте, тут для мене все однозначно:  щойно  журналіст починає вірити політикові , він перестає бути журналістом. Тут підхід один: нічого не приймай на віру, все старайся осмислити сам. Намагайся доводити самому собі. А якщо щось не виходить довести , то, найімовірніше, це неправда. Звичайно, ніколи немає гарантії, що ти навчився відрізняти чорне від білого. Але якщо не будеш навіть намагатися думати самостійно, то місце телевізійного дурня в медіаспільноті тобі  гарантоване.

112.ua

– Ви щойно повернулися зі Сполучених Штатів,  де брали участь в програмі для журналістів. Яке враження від неї? Чи гостріше там відчуваються ознаки так званої епохи постправди?

– Так, це була приголомшлива програма Держдепартаменту США,  до неї запросили медійників, блогерів , лідерів громадської думки із 23 країн. Я представляла Україну. Однією з перших наших зустрічей у Вашингтоні була з Чарльзом Льюїсом,  репортером-легендою, засновником першої глобальної платформи найкращих журналістів-розслідувачів світу. Багато в чому саме завдяки йому ми з вами й дізналися про Панамське досьє. Автор книжок "Скільки коштує Президент", "Скільки коштує Конгрес" і "Обдурити Америку". Льюїс  бачив "вотергейтський скандал" зсередини, він зовсім не вірить в можливість нового Вотергейту. Система навряд чи здатна до самооновлення і, щоб не змінюватися самій, переструктуровує реальність. Ми ставили йому багато запитань, а він - нам лише одне: "Коли живеш в епоху постправди, коли факти більше нічого не значать, чи можеш ти залишатися журналістом?" Відповіді у нас не було.

– Але, все-таки, чи є запит на таку правду в сучасному українському  соціумі?

–  Гадаю, тут  йдеться не тільки про українське суспільство. Можна говорити про загальноцивілізаційні тенденції. Страх усвідомити правду, втеча від  неї, небажання зізнатися собі в тому, що відбувається насправді, – це явище зараз набуло величезного масштабу. Політики бояться говорити про майбутнє, демографи –  уникають розмов про старіння й вимирання, культурологи не хочуть чути про знищення культури. Сьогодні і американське, і українське суспільства  воліють не знати небезпечну правду про себе. Замовчування стало частиною сучасної ідеології. А це загрожує світовою катастрофою.

– Дуже сумно Ви все описуєте. Але якщо вже ми почали говорити про глобальну катастрофу, дозвольте запитати про Ваші особисті, професійні – якщо не катастрофи, то провали?

– Описую  нерадісно, але, мені здається, правдиво. Так само, правдиво, розкажу про найболючіші й провальні ефіри. Мені складно зробити хороший ефір з тими, кого я люблю по-людськи. З тими, хто мені близький. Бували моменти, коли я не могла ставити їм ті запитання, які треба було поставити. Тому вийшла, як на мене, солодка і тягуча жуйка.

– А як Ви визначаєте своє завдання? У чому Ваш критерій успішності ефіру з політиком?

– Знаєте, у нас дуже непростий формат: з одного боку, це потік інформації – те, що називається news-flow, але з іншого боку – це інтерв'ю. Тому ти обов'язково повинен не просто дати глядачеві картинку дня, а й розкрити гостя! Щоб глядач у результаті сказав: "Так ось він який!" або "Так ось, як він ставиться до країни!" У нашому політикумі поки що є тільки ті особи, які є. І якщо вдасться хоча б ненадовго зняти з них маску – це вже великий успіх!

– А Ваші гості Вам завжди цікаві?

– Це найпідступніше запитання)).  Власне, будь-яка людина цікава, бо в неї щось є. І я це щось шукаю!

Джерело: Новое время