– Анно, Ви ведуча прямоефірного телеканалу. А прямий ефір – це завжди велика відповідальність і концентрація уваги. Розкажіть, як налаштовуєте себе на ефір? Є якісь напрацьовані секрети?

– На ефір себе налаштовую просто. Кажу "Господи, благослови!" І все! Решта – підготовка і правильне розуміння своєї ролі. Важливо щоразу нагадувати собі, що гість за визначенням має якусь інформацію, а ось зробити з неї цікавий ефір, який будуть дивитися, і є завданням нашої випускової групи і ведучої зокрема. Помітили, що зараз нормою стало активніше позначення журналістом своєї присутності та утвердження власної позиції, часто на шкоду всьому іншому? Але ж якщо гість говорить цікаво і змістовно – професіоналізм у тому, щоб не заважати. Затнулася людина, замовкла – веди, розганяй, вказуй. Бреше, поводиться грубо – зупиняй! Ні – слухай! У мовчанні може бути значно більше майстерності, ніж у словах. Пригадуєте, як мовчав Шустер? Мені це було набагато цікавіше, ніж те, як кричать багато сьогоднішніх телезірок.

– Пам'ятаєте фразу з фільму "Москва сльозам не вірить": "Нічого не буде – ні кіно, ні театру, ні книг, ні газет. Одне суцільне телебачення"? Телебачення у нас в житті, безумовно, стало більше. Але і театр з книгами і газетами нікуди не поділися. Як гадаєте, як буде розвиватися ТБ найближчими роками, можна говорити, що буде один суцільний інтернет?

– "Москва сльозам не вірить", до речі, один з найулюбленіших фільмів, люблю його не тільки за характери і крилаті фрази, а й за те, як чітко окреслені в ньому закони Всесвіту, причинно-наслідкові зв'язки.

То ось, що стосується телебачення, я навіть не підозрювала, наскільки ми вже в ері "самого суцільного інтернету", поки мене не покликали прочитати лекцію про телебачення для старшокласників. Вони тотально живуть у світі інтернету, все телебачення у них – там, де хайпові блогери. Але блоги дивляться, безумовно, не тільки школярі, і це зрозуміло. На YouTube відкривають величезну кількість нових шоу та проектів. Блогери постійно експериментують з форматами – знаходять нові форми розмови з глядачем. Відмінності інтернет-ТБ очевидні: можна говорити все, що думаєш, відчувати себе вільно, виражатися нецензурно. При цьому гості інтернет-проектів – популярні політики, музиканти, актори – ті, хто раніше з'являвся винятково на ТБ і завжди був обмежений рамками чи то формату, чи цензури. Це приваблює глядача. Тому телевізійні формати так чи інакше будуть активно виходити, перетинатися і взаємодіяти з соціальними медіа. Це неминуче, сьогодні народжується нове телебачення.

– Ваші колеги на ринку інформаційних телеканалів нерідко мігрують з одного мовника на інший. Ви залишаєтеся на "112 Україна"? Чому?

– Скажу відверто: були пропозиції мігрувати, і далеко не одна така пропозиція. Але знаєте, по-перше, саме тут в мене повірили. Я безмежно вдячна Сергію Неретіну, Людмилі Писанко і, звичайно, Сергію Логунову, які просто почувши мене по радіо, покликали на "112 Україна". За весь час моєї роботи тут була тільки підтримка, розуміння та любов. Так-так, не повірите, але на телебаченні справді буває так, що колеги щиро один одного люблять. Ми пригощаємо один одного кавою і годуємо бутербродами. Ну і стежимо, щоб ніхто не ходив на холоді без шапки! На "112 Україна" мені справді комфортно – душевно, професійно, психологічно легко, тому я тут.

– В ефірі ви впевнена в собі ведуча, а в житті? Щось може Вас застати зненацька, збентежити?

– Знаєте, ґрунт з-під ніг у мене завжди вибивало хамство і жлобство. Гідність аристократа – піднести зверненням співрозмовника. "Гідність" жлоба – хоч чимось поставити співрозмовника нижче за себе, щоб піднятися на його тлі. Бо й аристократ, і жлоб бачать співрозмовника подібним до себе. Ось, скажімо, елементарно вихована людина, бажаючи звернутися до співрозмовника на ім’я, запропонує: "Називайте мене просто Іваном. А я вас, в свою чергу, Володимиром. Годиться?" Причому запропонувати це може тільки старший молодшому, а не інакше. А як скаже жлоб? А він скаже: "Ви дозволите, я вас буду називати просто Михайлом? А ви мене, значить, як і раніше Олександром Степановичем". Дуже сумно, що це совкове хамство сидить у свідомості більшості наших людей. Раніше це мене справді сильно бентежило, тепер же, коли я стикаюся з таким у роботі постійно, розумію, що хама і жлоба потрібно миттєво й різко зупиняти. Ось до мене, наприклад, під час прямого включення один депутат звертався: "Дівчино!". Я йому відповіла: "Ми Вас почули, хлопче!" До наступного включення він вивчив моє ім'я.