112.ua

Журналісти "112 Україна" знаходять людей, які незважаючи на обставини, продовжують жити на Донбасі й власними ініціативами відроджують життя свого рідного краю. Вони знають, як почати все спочатку, змінювати оточення і для цьогопочали з себе.Історії цих донеччан команда "112" розповідає у серії спеціальних репортажів – "Близький Схід" – спільній ініціативі "112 Україна" та UCBI II – проекту "Зміцнення громадської довіри" за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID).   

 

"Близький Схід" вже сама назва підказує соціальний напрям проекту. Розкажи про нього. Хто ініціював? І чому так назвали?

– Це ідея керівника служби новин Ірини Малихіної. І участь у цьому проекті, і його назва. Якось я зайшла до її кабінету із поточним робочим запитанням, але поставити його не встигла. – З яким словом в тебе асоціюється "схід"? – почула з порога від Ірини Юріївни. – Війна. – А ще? – Близький, Близький Схід. Я глянула на аркуш на її столі. Там від руки було написано кілька слів, і серед них - "Близький Схід". Поцікавилася, що це планується. – Доробиш фільм, тоді розкажу, - заінтригувала. Тоді я працювала над фільмом.

Згодом дізналася, що запускаємо проект про людей, які живуть на Донбасі, не виїхали звідти, незважаючи на війну, і своїми ідеями та справами змінюють на краще своє життя та життя громад. Вони відкривають бізнес, організовують культурні заходи, реалізовують різні суспільні проекти.

112.ua

– Важко знаходити героїв проекту? Це ж не просто люди з Донбасу. Повинна бути цікава історія,яка б надихала… 

– Знаходимо у соціальних мережах, через знайомих, колег. Продюсер проекту Тарас Москалюк народився і донедавна жив на Донбасі, тому декого з героїв він знає особисто. Це люди, яким не байдуже. Якщо коротко. А взагалі в мене з лаконічністю в цьому проекті великі проблеми. Дуже складно втиснутися в оці задані шість хвилин - максимальний хронометраж сюжету. Завжди здається, що мало розповіла про своїх героїв, не розкрила їх повністю. Тож спершу все щедро розписую, а потім тремтячою рукою вирізаю зайве.

– А як ти визначаєш, що зайве?

– У тому й проблема. Всі люди, які наважуються ламати стереотипи, дуже цікаві, мають нестандартне мислення і якусь міфічну здатність "апгрейдити" все, до чого торкаються. Тому хочеться взяти в матеріал більше прямої мови, щоб передати глядачу особливості характеру й світогляду. Наприклад, Сергій Свириденко – фермер з Іванопілля на Донеччині - дуже колоритний персонаж. Його ж просто на цитати можна розбирати. Або Світлана Агаджанян, громадська активістка із Дружківки, яка облаштовує інфраструктуру в рідному місті. До того ж, ще й журналіст. Розумієте, журналісту про журналіста розповідати?! Цього ж ніякий хронометраж не витримає. Упродовж усіх знімальних днів я постійно думала – звідки в них стільки енергії, стільки віри в себе і свою справу, лояльності до опонентів?

Світлана Агаджанян Открытый источник

– А хто з героїв найбільше вразив і чим?

– Сергій Пронкін із Дружківки. Теж громадський активіст. У цьому місті, вочевидь, вже ціла конгломерація зароджується під кодовою назвою "небайдужі". Він з однодумцями створив культурну платформу, яка організовує майстер-класи, перформанси, фестивалі. Привозив до Дружківки відомих письменників та музикантів. І каже, що це набагато простіше, ніж здається. Або, наприклад, він вивів йогів із підвалу, влаштувавши їм заняття на свіжому повітрі. Для цього треба багато грошей? Це щось геніальне? Ні. Але раніше в Дружківці так не було заведено. Герої "Близького Сходу" якраз і намагаються зламати стереотипи, здолати інертність, пасивність і комплекс меншовартості. Вони не є якимись суперменами, не борються з глобальним потеплінням, не літають у космос. Це звичайні люди із надзвичайним бажанням зробити життя у своєму місті комфортним. Саме тому вони з нього досі не виїхали, хоча дехто мав таку можливість. А коли я запитала, з чого хлопці починали, Сергій спокійно так, невимушено сказав – розробили для міста карту трамвайних маршрутів. Я спочатку навіть не зрозуміла відповіді. Тобто? А її не було? Виявляється, не було. І саме тоді я спіймала себе на думці, багато речей, які сприймаю як належне, жителям цього міста раніше були недоступні. Ті самі дитячі та спортивні майданчики, питна вода у школі, туалет в приміщенні навчального закладу.

Сергій Пронкін Открытый источник

– Але це проблема не тільки Донбасу

– Звісно. Я бачила в Дружківці ті самі проблеми, що й у десятках інших міст України. Проте герої нашого проекту вважають, що бойовими діями не варто виправдовувати бездіяльність, власні лінь і страх. Це для них, навпаки – такий собі штурхан для кроку вперед. Як каже Сергій Свириденко, – а чого боятися, що мені втрачати? І це при тому, що в окупованому Донецьку в нього лишилися бізнес, житло, майно.

Сергій Свириденко Открытый источник

– Які твої загальні враження від тих міст Донбасу, де встигла побувати зі знімальною групою? Там відчувається, що триває війна?

– Кажуть, у війни - нежіноче обличчя. Але на слово"війна" в уяві з’являються слайди з абсолютно конкретними обличчями – десятирічної Соні й шестирічної Саші, які живуть у Мар’їнці, на самому "нулі" – метрів за 50 від позицій українських військових. Їхній ранок починається зі збирання гільз на подвір’ї. А в городі лежить колекція снарядів. Вони можуть за звуком визначити, з чого стріляють, але вже не ховаються, звикли. У тих містах, де ми знімали “Близький Схід”, про війну нагадують хіба що військові у формі та численні блокпости. Наприклад, та сама Дружківка, звідки до передової кілометрів 80, справила на мене враження міста контрастів. Новий дитячий майданчик, на будинку - свіжа табличка із назвою перейменованої вулиці, а поруч - пам’ятник радянських часів із червоною зіркою, серпом, молотом. Іноді здається, що час там зупинився. Але це, знову ж таки, проблема не лише Донбасу. Таке є в багатьох регіонах України. Не даремно ж кажуть: “Народжений, щоб переїхати до Києва”. Цю тенденцію треба ламати. І герої “Близького Сходу” над цим працюють.

– Мені здається, що в цих людей є щось спільне: якісь риси або єдина формула успіху?

– Скромність, хоч як це дивно. Не сором’язливість, а здорова така скромність і стриманість. Вони не вважають, що роблять щось надзвичайне. І всі, наче змовившись, найчастіше повторювали: "Це нормально". Нормально любити свою країну, нормально, коли дітям є, де погратися, а дорослим – де провести час після роботи, нормально бути ненормальним (у хорошому розумінні). Усі вони не бояться осуду. Яне могла стримати сміху, коли Сергій Пронкін розповідав, як реагували місцеві бабусі на створення їхньої арт-платформи. (А як би ви пояснили пенсіонерці, що таке арт-платформа?). Дехто навіть припускав, що у тому приміщенні буде секс-шоп. Повірте, герої проекту дуже вирізняються зі свого оточення і середовища, навіть зовні, і не соромляться цього. Ще така деталь: всі вони в побуті розмовляють російською, але, спілкуючись зі мною, навіть за кадром, переходили на українську мову. Для мене це свідчення поваги до співрозмовника і того, що Схід все ж таки - близький.

112.ua

– Тут ми повернулися до того, з чого почали, до назви проекту. Він же не про географію?

– Він не тільки про географію. Для мене це дуже символічна назва. Я не люблю ділити Україну на Схід і Захід, Південь чи Північ в ментальному сенсі, але, на жаль, це робили упродовж багатьох років, робили свідомо і зовнішніми, і внутрішніми силами. Про війну, зокрема її передумови й наслідки, можна багато говорити, особливо, сидячи в Києві. Ще краще - якнайшвидше її завершити, але це вже не від нас залежить. Донбас сьогодні, як на мене, близький усім українцям, бо там - наша велика спільна рана. Це як хвора дитина, що потребує посиленої уваги та турботи, тому здається, батьки її більше люблять. Хоча у суспільства вже є певна втома від війни і навіть звикання. А серед місцевого населення взагалі панують тотальна апатія і велика зневіра. Я можу і хотіла б помилятися, але саме таке враження в мене склалося під час спілкування з цивільними ще до зйомок цього проекту. А "Близький Схід" покликаний показати, що  безвихідь - тільки в головах. А творити зміни можна скрізь і завжди. Було б бажання.

 

– На початку бесіди ти сказала, що працювала над фільмом. Він уже вийшов в ефір? Про що був?

– Даремно ви запитали! (сміється). Я ж про це можу розповідати вічно, як молоді батьки про свого первістка. Фільм "І вся команда 112" вже вийшов, це був мій дебют у жанрі документального кіно. Стрічка про наш телеканал, про людей, які роблять 18,5 годин прямого ефіру щодоби, про трагічні й комічні пригоди, які траплялися з моїми колегами за чотири роки. Саме стільки виповнилося телеканалу в листопаді. До речі, фінальним акордом проекту "Близький Схід" теж стане фільм про найяскравіших героїв, яких ми будемо показувати у своїх сюжетах упродовж півроку.